Імператриця Катерина І року 1727-го Травня 6 дня померла, і того ж числа зійшов на Імператорський престіл внук Петра І, Государ Петро Олексійович, сього імені Другий. Правління його почалося діяннями справді Царськими. Він, повертаючи народам права їхні та майно, властолюбством і лукавством ушкоджені, потвердив Малоросії всі з нею договори та колишні її привілеї і на їх підставі зараз скасував Малоросійську Колегію і членів її Великоросійських розпустив по їхніх домівках, а Малоросійських залишив служити в Генеральній Канцелярії і в Генеральному Суді, які тоді ж таки поновлено. Всі податки та збори, Колегією встановлені, скасував, а звелів збирати податки до скарбу Малоросійського на потреби національні, як давніше там заведено. Генералісимуса Князя Меншикова, що безупинно плів підступи свої, підкопуючись під урядників та народ, того ж року Вересня 18 дня звелів Государ заарештувати з усім домом його і заслати на пожиттєве заслання до Сибірського міста Березова, а майно сконфіскувати й причислити до скарбу. Поразка Меншикова прийшла саме в той час, як тішив він себе думкою стати близьким родичем Імператорові, готуючи йому за дружину дочку свою Марію, і здогадуватися можна з достатньою імовірністю, що, при інших беззаконнях Меншикова, викрилися заміри його на життя батька Імператорового, Царевича Олексія Петровича, з причин таких слабих нагло замордованого. І так спом'янена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мерців, безневинно пролита на Русі, і ізли Бог чашу гніву свого на голову вбивці і на дім його.
Государ Імператор, продовжуючи благодіяти Малоросіянам, наприкінці того ж 1727 року прислав у Малоросію Міністра свого Федора Васильовича Наумова з грамотою, в якій наказував урядникам і військові розпочати елекцію на вибір Гетьмана і обрати його вільними голосами, згідно з правами їхніми та привілеями. Отож, зібравшися в Глухові, всі урядники і реєстрові Козаки Малоросійські, і всі Архієреї та значне духовенство тутешнє почали елекцію вибору, і відбувалося се таким чином: першого дня вранці дано сигнал з 41 гармати, на батареях міських розставлених, і по ньому стали збиратися урядники і військо до соборної церкви, біля якої уладжений був широкий амфітеатр. З боку Уряду несено в тріумфі клейноди національні в супроводі численної кінної й пішої охорони і розложено їх на амфітеатрі по приготовлених для того столах. Міністр Імператорський виступав попереду клейнодів з Імператорською грамотою, яку поклав на амфітеатрі при своєму секретарі. Опісля того в церкві почалася літургія божественна, одправлювана соборно всім духовенством. По її закінченню почали співати молебень, і зроблено при тому другий залп з 41 гармати. Після молебню приступили всі урядники та Козаки до амфітеатру, і Генеральний Писар прочитав їм Імператорську грамоту, яка по прочитанню салютована була од війська біглим вогнем, а з батарей міських гарматними пострілами. Потім закликав Міністр урядників і військо погоджуватися щодо голосів вибору і приготовити їх на третій день, а тим часом розпочалося бенкетування, і в перший день Міністр улаштував бал від імені Імператора; другого дня влаштовано його од нації; і на них запрошено урядників і значне духовенство, а військо частовано по достатку напоями і всілякими смаженими стравами. На третій день, ранком 1 Жовтня, дано сигнал з гармат, і рушив похід до церкви і амфітеатру за прикладом першого дня, і як все в ньому встановилося в порядку, то повторив Міністр коротко промовою волю Монаршу, на яку всі одноголосне заявили, що воліють Гетьманом Полковника Миргородського Данила Апостола і обирають на всі давні права свої та привілеї. Після того почали підписуватися на вибір урядники, духовенство і військо, а в церкві відправляли літургію і, нарешті, молебень з пальбою, під час якого учинено присягу од нового Гетьмана на вірність Государеві та отчизні і вручено йому од Міністра клейноди військові, що були на амфітеатрі, себто булаву, прапор, бунчук і печать національну. Скінчилося все те вітаннями та загальним бенкетом на кошт Гетьмана з довгою пальбою із гармат та мушкетів.
Гетьман Апостол, впорядкувавши уряд свій, виїхав зараз з чільними урядниками до Москви, щоб скласти подяку свою і всієї нації Государеві Імператорові за його великі милості, так справедливо й по-батьківськи учинені. Государ прийняв Гетьмана і урядників його в повній мірі Монаршої ласки і звелів йому дожидати Височайшої коронації і бути на ній присутньому, яка з усіма пишними урочистостями відбулася в місяці Лютому року 1728-го. Між приватними Монаршими милостями, для всіх вірнопідданих дарованими, одержав Гетьман для народу і уряду Малоросійського вирішальні статті, ним піднесені і Государем 22 Серпня конфірмовані, де як давні договірні статті Гетьмана Богдана Хмельницького в усьому їх обсягу потверджено, так і наново поширені та витлумачені пункти затверджено, між якими був один і про переклад прав з Польської на Руську мову, що означало неначе контрмарш: бо відомо, що права тії перекладено спершу з Руської на Польську мову, як стародавні Слов'янські, в Литві заодно з письмом Руським прийняті. З тими статтями і з грамотою, що потверджувала його на Гетьманство, вернувся Гетьман до Глухова, збагачений при тому коштовними Царськими подарунками. На підставі старих і нових прав та постанов Малоросійських, року 1729-го багато кого в Малоросії підвищено в рангах, од коронного затвердження залежних. Вони були вибрані від урядників і війська вільними голосами, і тих вибраних було по три кандидати на кожну посаду, а Государ затверджував і призначав на посаду по одному з трьох. Таким чином, затверджено з Бунчужних в Обозні Генеральні Якова Лизогуба, з Полковників в Судді Генеральні Кандибу, з Сотників також у Судді Михайла Забілу, з Дозорців Гадяцьких у Писарі Генеральні Михайла Турковського, з Полковників у Підскарбії Андрія Марковича, з Сотників в Осавули Генеральні Івана Мануйовича і Федора Лисенка, з Бунчукових Товаришів у Хорунжі Якима Гооленка та Івана Володиславовича Борозну в Бунчужні Генеральні, а Григорія Гребінку в Полковники Гадяцькі. І всім тим Старшинам Генеральним призначено рангові села від 200 до 400 дворів з посполитого народу, що був до того часу під управою Ратуш і Скарбової Канцелярії, котрі то села вже назавше позосталися ранговими і переходили у володіння того, хто був на означених урядах. Також і іншим військовим урядникам, що в полках служили, але рангових сіл та інших маєтків не мали, роздано їх, і утримання урядників верталося до первісного стану, як було воно уряджене за Королів Ягеллонів.
Розкошування Малоросії тривало, однак, недовго; після довголітніх гноблячих її утисків промінь потіхи й надії, що був просіяв, скоро потьмарився і згас. Молодий Государ Імператор Петро II, який так багато добра зробив народові, 25 Січня 1730 року помер з віспи і викликав у народі жалощі і скорботу надзвичайні. Поголос народний, що прудкіше за всіх Меркуріїв і Геніїв розніс загальне нещастя, лунав од границь Росії до кінців її і сповнював житла народні томливою журбою. Загальні жалощі посилювалися тим, що в тому Монархові урвалася чоловіча лінія обраних Царів Російських з благословенного дому Романових. Вельможі Російські і Гетьман Апостол, що перебував тоді в Москві, по таємних нарадах і угодах, обрали й запросили на царство через депутацію свою племінницю Петра І, вдовуючу Герцогиню Курляндську Анну Іванівну, яка й посіла престол Імперії Всеросійської того року Лютого 20 дня, і їй учинено в усій Росії урочисту присягу од дворянства, міщанста і війська. Опісля, в 28 день Квітня того ж року, короновано її Імператрицею, згідно зі статутами Церковним і Цивільним,
Ігумен Московського монастир і Ієромонах Суханов, вертаючись із Палестини, куди їздив, щоб поклонитися в Єрусалимі Гробові Господньому та іншим Святим місцям, відвідав того ж 1730 року Київ, де приймали його в усіх монастирях з великими почестями, а перебував він здебільша в монастирях Печерському та Софіївському. Суханов, вернувшись з Києва до Москви, виданим од себе Путником ганив усілякі запримічені ним у Палестині і в усій Греції зайвини в обрядах та відправах церковних і неблагочинність в обителях монастирських, що начебто далеко стоять од величної краси Руських і всіх давніх повір'їв та обрядів Православних Християнських. А на Малоросійське духовенство окремо доносив Святійшому Синодові, що воно зовсім знечистило віру давню Руську і заразилося триклятою Латинщиною Римською і що воно без гризоти сумління хрестить немовлята, не занурюючи, а обливаючи їх водою і не обпльовуючи при тому всім клиром сатани та всіх діл його; а в церквах, мовляв, Малоросійських під час Великого Посту відправляють п'ять разів у п'ятниці Страсті Христові, причому дзвонять у всі дзвони і читають Євангелію, співаючи по нотах Римських, або Італійських, з приступкою од співаків старших, неначе на грищі, і що, нарешті, всі Архієреї і Архімандрити Малоросійські, та й сам Митрополит тамошній, мають на митрах свої хрести, подібні до тих, які є на коронах Царів Руських, і за них вони беруться без страху й трепету. Святійший Синод, прийнявши донос Суханова з усією повагою, зажадав од митрополита Київського Варлаама Ванатовича най докладнішої відповіді і вияснення на всі пункти доносителеві. І сей Митрополит відповідав Синодові, що запити Суханова є не що інше, як верзіння мужицьке, досліджень і дебатів Богословських не варте, а породжені вони дурноголовим Мартином, Ченцем Вірменським, що посіяв був у Великоросії безглузді секти свої і розколи, а в Києві за те був засуджений і прилюдно спалений. А щодо обрядів та правил Церкви Малоросійської і її духовенства, то суть вони незмінні і непорушні ще від часів запровадження сюди релігії Християнської Грецького сповідання, спершу через апостола Христового Андрія, опісля — через Княгиню Ольгу та Князя Володимира Київського, і вони в усьому згідні й донині з усіма Ієраршествами та народами Грецького сповідання, окрім послідовників Суханова, які самі не відають, що творять. На таку відповідь Митрополита Ванатовича зараз спроваджено до Петербурга, визнано од Синоду єретиком та заколотником Церкви Російської і позбавлено всіх гідностей і самого сану, заслано на пожиттєве заслання, як простого ченця, а на його місце прислано до Києва Митрополита Рафаїла Заборовського.
Гетьмана Апостола року 1731-го на іменний указ покликано до Москви і там нагороджено від Імператриці орденом Олександра Невського. Тоді ж звелено йому побудувати Малоросійськими козаками земляну лінію з багатьма фортецями та редутами від ріки Дніпра до ріки Дінця, щоб захистити ту сторону від наскоків Кримських Татар. Лінію тую будовано довгі роки, а посилано туди щороку по 20 000 Козаків і по 10 000 з посполитих вільних, військових і володільських, так званих лопатників, над якими щодругий рік командували, як Наказні Гетьмани, Полковники: Прилуцький Гнат Ґалаґан, Лубенський Петро Апостол, Київський Антін Танський та багато інших урядників. Робота тая забрала знову великі тисячі народу, що передчасно вигинув од тягот, спеки та клімату; але, судячи з незмірного обсягу робіт тих, судячи з ширини та глибини ровів і каналів лінійних, їх валів та насипів з пребагатьма наріжниками та всякого роду фортецями, названими іменами членів Царської родини і назвами міст Великоросійських, і, нарешті, судячи з того, що, розгорнувши всі тії вигини в просту лінію, дали б вони коло 1000 верстов, треба думати, що така робота в інших країнах уважалася б за чудо витвору людського і нітрохи не поступилася б дивом перед викопаним Меридовим озером і всіма кам'яними роботами та насипами Єгипетськими, але тут тільки що вважається воно Українською лінією, і відібрано до неї пребагато Малоросійських земель, заселених одновірцями та поміщицькими селянами Великоросійськими. Малоросійських же поселенців, що великими тисячами од давніших і нинішніх утисків та переслідувань покинули хати свої, закликали й оселили поміщики Великоросійські на землях своїх в Орловській, Курській, Воронезькій і Тамбовській провінціях і дали їм великі пільги із звільненням од рекрутства та інших державних повинностей; а навпаки, за прийняття на роботу Великоросійських селян зруйновано дуже багато родин Малоросійських через платіж поміщикам тим штрафових грошей удесятеро більше, як відома ціна, призначена на синів Ізраїлевих. І приводом здирства сього було те, що поміщики тії запровадили були промисл і підсилали зумисне селян своїх у Малоросію, які, походивши трохи по селах тутешніх, начебто шукаючи заробітків і кілька разів переночувавши та дещо попрацювавши у заможних господарів, верталися потім після того до своїх поміщиків і розповідали їм про походеньки свої, а тії передавали їх у Воєводські Канцелярії на допити і брали од Воєвод вивідачів з інструкціями, повними всяких указів, у Малоросії доти не знаних, І силою їх стягали з передержцІв контрибуцію свою, а як неспроможні були вони заплатити, грабували їхню худобу і рухомість, а самих замикали у в'язниці. Тим часом після скону Короля Польського Августа II, року 1733-го почали Російські війська походи на Польщу, щоб настановити на Короля Польського сина Королівського Августа III і переслідувати та вигнати з Польщі попередній витвір Шведський, Короля Станіслава Лещинського, який вступив був тоді в Польщу на заклик Поляків, своїх прибічників, і завів з ними Конфедерацію. Головним начальником над військами Великоросійськими був Граф Лассій, а над Малоросійськими — Обозний Генеральний Яків Лизогуб. А коли, на прохання Імператора Німецького Карла VI, відправлено до нього того ж року на ріку Рейн Графа Лассія з 16 полками у підмогу проти Французів, що з Цісарем тоді воювали, то прибув на його місце командиром Князь Олексій Шаховський, а з допоміжними корпусами Генерал Фельдмаршал Граф фон Мініх і Полковник Прилуцький Ґалаґан, і всіх військ Малоросійських у поході тоді було 20 000. Війська тії, переслідуючи всюди по Польщі загони Лещинського, заводили з ними бої і щоразу їх розбивали та розганяли. Нарешті 30 Липня, здобувши приступом велике місто Гданськ, вигнали з нього самого Лещинського, який там укрився, і він втік з міста рибальським човном і в такому вигляді поклав край заколотам Польським. Поразка в численних місцях Поляків і здобуття їхніх укріплень та запасів принесли багато честі командирові Малоросійському Лизогубові і його військам, що проявили надзвичайну мужність і завзяття. А полковник Ґалаґан дивував усіх відвагою своєю та заповзятливістю. Між іншими його прикметами, що до кмітливості військової стосуються, проявив вік одну в границях Слуцьких, де сильний корпус кінноти, виступивши проти його військ, розсипав перед його фронтом на великій відстані мільйони залізних цвяхів, навмисне зроблених із тяжкими головками, так що, впавши на землю, оберталися вони завше гостряками своїми догори. Ґалаґан, теє спостерігши, звелів малій частині своїх військ маскуватися перед польським фронтом і цвяхами, а сам з усім головним військом, обійшовши неприятеля потайними місцями, ударив на нього ззаду і змусив його, одступаючи назад, насунутися на цвяхи, де, понаштрикувавши коней, не міг він тікати і був розбитий вщент.
Гетьман Апостол — року 1734-го Січня 17 помер і похований був Митрополитом Київським Рафаїлом у місті Сорочинцях, в мурованій церкві, Гетьманом побудованій. Дружині Гетьманській призначено од Імператриці зі скарбу Малоросійського в пенсію 3000 карбованців річно, а для управління Малоросією вдруге засновано Колегію з трьох урядників Великоросійських і трьох Малоросійських, яким звелено указом засідати нарівні, першим по правому, а останнім по лівому боці, на чолі з Генерал Поручиком, Сенатором і Кавалером, Князем Олексієм Івановичем Шаховським; а по його смерті командував Малоросією та її Колегією Генерал-Поручик і Кавалер Іван Федорович Баратинський, по смерті ж його заступив місце його Генерал-Поручик і Кавалер Олександр Іванович Румянцев. Командування тих Генералів, через особисту їх добрість і шляхетні характери, хоч було коротке, але справедливе і для Малоросіян утішливе; одначе, створена з урядників їх окрема Міністерська Канцелярія, або так звана Тайна Експедиція, змушувала тремтіти Малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино на доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартированих солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло Государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра Государевої особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззлостив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово й діло Государеве: «Куй його і мене!» Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до Міністерської Канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло Государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконуючи слїпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури, і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його катують і мордують неодмінно. Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська Канцелярія, що «якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою».
Відомо, що в усякому роді добра і зла є свої тонкощі, або галузі поширення їх. Отакі мало і таємниче теє слово і діло Государеве. Окрім трьох його пунктів, що досить гнобили людність і були страшним для неї бичем, додано ще до них пошуки за честю і гідністю клейнодів та регалій Державних. І, не кажучи про численні подробиці жертв пошуків тих, досить такого доказу істини, що один знаний поміщик, або власник, містечка Горська зазнав великих капостей і тортур за самого лише орла гербового, на печатях уживаного. Офіцер армійський, на ім'я Якинф Чекатунов, що переїздив через містечко теє і не був як слід од господаря утрактований, побачив в домі його на одній печі по кахлях вималюваного майстром орла, враз заарештував командою своєю господаря сього і вислав до Міністерської Канцелярії з доносом, що він палить на печах своїх герб Державний невідомо з яким наміром. Міністерська Канцелярія, прийнявши донос той, як напівслово і діло Государеве, допитувала поміщика, з яким наміром поставив він на печі своїй герб Державний і його припалює? Поміщик, виставляючи на доказ свідків і свою присягу, хоча виправдувався, що купив він піч тую у вільному містечку Городні, у гончаря тамтешнього Сидора Перепілки, у якого між багатьма фігурами, на оздоблення печей зробленими, були між тваринами обличчя людські, а між птахами і орли, але щоб то було священне і заповідане, йому про те й на думку не спадало, і купив він усі тії печі, а між ними й ту неподобну з єдиним і звичайним наміром, щоб узимку огрівати світлиці. Одначе, незважаючи на всі вибачення, орли коштували поміщикові доброго табуна коней і корів з грошовим додатком.
По закінченню походів Польських, року 1735-го почалися походи на Крим і Туреччину. Татари Кримські, помисливши про вигоди свої у здобутках під час походів військ Російських на Польщу і на Рейн, почали чинити напади та грабунки в границях Малоросійських. Одначе головний їх напад славно відбив генерал Леонтьєв з Малоросійськими полками, що прикривали нову лінію, а саме: Полтавським, Миргородським, Лубенським і Гадяцьким. Вони гнали Татар аж до Перекопу, позабирали всі їхні в'юки з запасами і побили їх. Тим часом наспів з Польського походу фельдмаршал граф фон Мініх і перебрав головну команду над армією, що зібралася була проти Криму біля пустого городища, званого Кам'яний Затон, куди прибули й всі інші Малоросійські полки, і підпорядковано їх од Фельдмаршала Полковникові Гадяцькому Галецькому. Полковник сей, при численних заслугах своїх, був особливо шанований як людина відважна, заповзятлива та кмітлива, і через те Фельдмаршал дуже його поважав і шанував. Але надмірне честолюбство, що супроводить звичайно людей хитромудрих, завело його в провалля згубне, з ушкодженням доброї слави всього війська, йому підлеглого. Він мостив собі дорогу в Малоросійські Гетьмани, на місце недавно померлого Апостола, і задумав прославитися великими подвигами військовими і здобути через те сильну рекомендацію Фельдмаршальську. І коли передові роз'їжджі команди сповістили Фельдмаршала, що війська Татарські великими силами виступили з Криму і зайняли так звану Чорну Долину, або Черкес-Долину, яка й Гайман-Долиною зветься і має лише водяні копані серед степів безводних, через які вся армія переходити має, і Фельдмаршал виряджав на них великий корпус військ з піхотою і артилерією, то Галецький, переконавши Фельдмаршала, що той виступ Татарський є неважний і означає тільки роз'їжджу команду, що може попсувати самі водяні копані, коли її не прогнати якнайскорше легким загоном, узяв при тому на себе знищити задуми Татарські і розігнати їх самих з частиною легких військ, командуванню його довірених. Фельдмаршал на таке запевняння Галецького доручив йому тую експедицію, додавши в підмогу два полки Драгунські. Полковник Галецький, вирядивши з собою чотири Полки Малоросійські: Гадяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки Драгунські, вирушив з ними на Татар. Похід той ведено на них згідно з їхніми правилами, або хижацькими звичаями, себто середину дня війська спочивали і годували в укритих місцях коней, а весь інший час і цілу ніч марширували далі, і таким чином досягли Гайман-Долини на світанку. Та як же здивувався Галецький, коли побачив при тій долині неозорий степ, вкритий татарським табором! Відвага його не давала йому занепадати духом, а рішучість боронила йому гаятися і пропустити військові доглянути своє нещастя. Він негайно напав на Татар, що саме прокинулися зо сну, і в усій своїй необачності перейшов їхній табір в усьому його просторі і повибивав цілі тисячі, а решту порозсипав на всі сторони. Та коли вернувся він у долину, як у єдине пристанище, де можна було відпочити й напоїти коней, то тут оточений був Татарами звідусіль і мусив битися і влаштувати батарею, прикриту з чотирьох кутів легкою артилерією. Напад і відсіч тривали цілий день з рівною відвагою і безстрашністю; із сили-силенної трупів, побитих з обох сторін людей і коней, зроблено вал довкола батавою, досить високий, на подобу ретраншементу, і з нього вигідно боронились. Але надвечір звелів Хан Татарський спішитися всім Татарам і кинути всередину батави прапори свої й бунчуки. На той знак полізли вони в батаву з усіх боків, не зважаючи на жодні їхні поразки. Галецький, закликавши сина свого Петра, що був у Стародубському Полку Сотником Погарським, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов'язку присяги І свого начальства. І так війська тії були велелюдством Татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот Козаків та Драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях. Побито ж усіх урядників і рядових 3 270. Поразка війська Малоросійського рознеслася негайно всюди і навіть у самій столиці із звичайним перебільшенням, і, незважаючи на злагіднюючі повідомлення Фельдмаршальські, мав Мініх од Двору грізні догани, а інших урядників і тяжко покарано.
З того часу зненавидів Фельдмаршал усіх Малоросіян до крайнощів і, хоч сам був причиною, послухавши порад зарозумілої людини, гнав їх при всякій нагоді без милосердя і очорнив як свавільних, упертих і для Росії недбайливих людей. А коли армія дійшла до Перекопської лінії і вирішено взяти її штурмом, то для військ Малоросійських призначено при тому позицію найбільш небезпечну і мстиву, їм звелено перейти в кінці лінії затоку Гнилого моря, званого Сивашем, і заатакувати з того боку лінійну сторожу. Війська тії, з поміччю добрих своїх провідників, що бували часто в Криму в торговельних справах і знали на Сиваші обмілини та броди, дуже вдало перейшли вночі Сиваш і, там спішившися, вдарили на Татар з повною злобою і помстою за своїх побитих. Загнавши їх у ту подібну до півмісяця закутину, що поміж фортецею та Сивашем, вибили вони всіх Татар і на батареях Турків без усякої пощади і, позбиравши їхні трупи, закидали ними лінійні рови на досить великому просторі, а по тих трупах вся піхота, що не мала в голому степу для штурму драбин та фашиннику, перейшла вигідно, як по греблі. За ту незвичайну прислугу, хоч війська Малоросійські гідні були подяки, але сказано їм її крізь зуби і додано до того, що вони подобляться упертій коняці, яка коли схоче, то й на гору везе, а коли не хоче, то й з гори не йде. Плодом здобуття Перекопської лінії було те, що всі укріплення і самий середній замок з базаром узято, а кам'яні батареї і башти зірвано порохом, і все тут спустошено й знищено. Опісля того перейшла армія через увесь Крим, загнала Татар у Кафські гори, саму столицю Хана їхнього, звану Бахчисараєм, пограбувала й спустошила і з багатьма користьми та бранцями вернулася на зимівлю в оселі Малоросійські. Тоді-бо вважалося за гріх зимувати в чужій стороні, не дивлячись на всі в ній завоювання та успіхи, а верталися завжди в Малоросію пізньої осені і втративши через те силу людей і майже всю худобу, яку знову набирали в Малоросії. Позаду ж армії звичайно полонкували ріки Дніпро й Самару, щоб Татари їх узимку кригою не переходили, і для того з Малоросії виганяли другу армію робітних людей, які після морозів рубали й очищали кригу, гинучи самі від морозів і не маючи в голих степах чим зігрітися. Отак-то воювали в старовину, хоч не дуже й далеку, але з своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів. А то вже вірно, що Українські народи гостинність свою ось як оспівували: «Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!» Та хоч як там було, в наступну кампанію здобуто приступом великі Турецькі міста Очаків і Азов, які підірвали порохом і до решти зруйнували, приневоливши тим Турків до вічного з нами миру, який довго тривав.
Щоб затвердити з Турками мир, року 1740-го виряджено послом до Царгорода Правителя Малоросії Генерала Румянцева, а поки він звідтіль вернеться, призначено на його місце Генерала і Кавалера Михайла Леонтьєва, і тоді в правлінні Малоросійському все змінилося. Леонтьєв почав правління своє визначенням першості між членами Колезькими, хто з них більший, або старший. А поки теє вирішив Сенат, уважав він Писаря Генерального за Губернського Секретаря, а інших Старшин Генеральних тільки в рангах Капітанських. Одначе Сержант Гвардії завше посідав їхні місця, а інших урядників ледве признавав він за створіння Божі, і звичайно підлягали вони Регістраторам Колезьким і тим подібним. Привілеї тих виводив з того, що вони — Російські Імператорські урядники, а сії хоч також служать в Імперії і суть корінні громадяни Руські, але все ще щось інше, як Імперські, тому лише, що назви рангів зосталися давні Руські, а не чужоземні, недавно прийняті в Росії. Замішання і розлад з того були загальні, і дехто уроїв собі навіть, що вони до імперії Російської більше не належать, а віддаються Туркам; тим-то пішли до Сенату подання та скарги, і Сенат указом звелів урядникам тим мати рівність, як було раніше, а порядок засідання встановлено указом року 1734-го; на місце ж Леонтьєва призначено на Голову Таємного Радника й Кавалера Івана Івановича Неплюєва, розважністю якого все утішилося і прийшло до порядку.
Государиня Імператриця Анна Іванівна того ж року померла, і лінія Царя Івана Олексійовича незабаром по ній рвалася. Государиня тая власною своєю особою була досить лагідна й милостива, але правління її було часто, наче тростина, захитуване. За причину всіх хитань і неприємностей вважають Міністра її і улюбленця Бірона, піднесеного нею до Графської гідності, а опісля — в Герцоги Курляндські. Він, кажуть, був людина розумна, але надзвичайно властолюбна і на користі ласа. Відома Тайна Канцелярія, оте страховище дворян і всіх заможних людей, бувши в повному його розпорядженню, правила йому як достатнє знаряддя, щоб виконувати всі його бажання і навіть забаганки. Всяк, віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден єсть і погибший. Нагла і люта страта знатного Міністра Волинського дає повне уявлення про тогочасне правління та про всі його мінливості і варварства Біронові. На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську.
Велика Княжна Єлизавета Петрівна, рідна дочка Петра І, що року 1741-го зійшла на Всеросійський Імператорський престол, зруйнувала дощенту систему правління Біронського враз із опікунством його і регенством при чужоземному наслідстві, запровадженому в Росії його ж прожектом. Царювання Імператриці Єлизавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на її щастя, а згодом тії надії сповнилися безприкладною добрістю тої Государині. Вона була лагідна, побожна й людяна, одне слово, мала всі гарні прикмети Верховної матері і Цариці своїх народів. Вона в усі дні царювання свого не пролила жодної краплини крові своїх підданих і смертну кару злочинців назавше скасувала й заборонила, а натомість вилучали таких з суспільства і засилали на пожиттєве ув'язнення для покути та виправлення. Сама Тайна Канцелярія, тая Інквізиція Римська в іншому вигляді й шатах, нудилася без діла, не мавши поживи од крові людської, мізерніла й западала в сухоти, зближаючись чимраз більше до свого кінця та знищення; доказано-бо вже повсякчасним досвідом, що уряд і начальники дивляться на Царів, як діти на батьків, а раби на панів своїх, і які є перші, злі, грішні або доброчинні, такі й останні бувають, принаймні зовнішністю їм подобляться, соромлячись іти не за їх правилами та звичаями.